З 10.10 по 20.10 у школі діє виставка дитячих малюнків “Свята Покрова”.

13 жовтня у школі відбулося посвячення учнів 5-го класу в Соколи під час урочистого збору. Діти разом з батьками та класним керівником підготували цікавий виступ, приурочений до свята Покрови Пресвятої Богородиці.

                                                                                                                                                                                     Із благословення керуючого Тернопільсько-Теребовлянською єпархією УПЦ КП владики Павла та при безпосередній його участі 17 жовтня відбулося осіннє християнське таборування. Учасниками його стали 110 школярів із Чорткова, Білобожниці, Косова, Калинівщини, Бичковець, Скородинець, Звиняча, 62 учні нашої школи, священики та регенти єпархії, вчителі шкіл, представники громадськості.

 Програма таборування:

1.Молебен у місцевому храмі Восхресіння Христового. Реєстр учасників (9.00)

2.Година духовного спілкування (10.00-12.00)

3.Частування чаєм у шкільній їдальні

4. Спортивні змагання з міні-футболу,  волейболу, спортивні естафети, рухливі ігри. (12.30-16.00)

5. Фестиваль-огляд стародавніх страв. Обід. (16.00-16.30)

6. Парад вишиванок. Українська дискотека.

7. Підсумкова лінійка.

Усі учасники отримали відзнаки, грамоти та іконки на згадку про цікавий відпочинок у Кобиловолоках.

І навіть та берізка біля школи

Сьогодні похилилась до землі…

Уклін низький даруєм, як ніколи,

Вам дорогі і любі вчителі…

Приємний вечір відпочинку відбувся у школі 3 жовтня. Учні 11 класу разом із класним керівником Дмитраш Г.В., учителем музики Шидловським В.М., батьками відшукали для працівників освіти найтепліші слова, проспівали незабутні пісні, зробили все, щоб створити незабутню атмосферу СВЯТА.

Доброю традицію стало для теперішніх десятикласників щоосені вирушати у мандрівки цікавими місцями краю. Цьогоріч вони відвідали Яремче, Ворохту та навколішні місця.

У школі проведено підсумок благочинної акції “Поділись шкільним приладдям із дітьми сходу України”.

Школярами та небайдужими жителями села зібрано: 397 зошитів,  87 ручок, 44 олівці, набір фарбів, кольорових олівців, фломастерів, лінійок, транспортирів, пластиліну, кольорового паперу, іншого шкільного приладдя.

Вирішено передати усі матеріали в один із дитячих будинків Донеччини.

Низький уклін усім, хто турбується про проблеми інших людей.

У понеділок, 7 вересня, в школі завершився тиждень Незалежнлсті флеш-мобом “Рушник єдності “

Закон: Поводься так, як би поводився, аби вже був тим, ким ти хочеш бути – і ти ним станеш. 

Ми підійшли до села Кримське. Надворі уже все було біле, вкрите снігом. Наш батальйон зупинився, щоб трохи перепочити. Я зняв ремінь, який вже натер плече, і присів на розвалену лавку.

Дядьку, а ти  хто? – підбігло до  мене сірооке хлопчисько. Таке легке запитання, а викликало безліч думок. Хто я?

– Назар, – сказав, витримавши невелику паузу, поки приходив у реальність. Опісля бачив, як його очі продовжували горіти цікавістю, як він детально розглядав кожну рису мого непоголеного обличчя і кожен ґудзик на затертій формі.

– Чув, як ти розказував віршик про ліс «молоденький», де люди, мов берези, мені сподобався. А як то стають поетами? – цікавість дитини не вщухала.

– Я тобі скажу так, малий, ними, напевне, народжуються. Відколи себе пам’ятаю, рима сидить на язиці, чується у вухах й тече по венах, у кожній з яких змішана кров і любов до слова. Почалось це все, сам не знаю як. Віршем думав, говорив, відчував.

– Пам’ятаю, у школі задали написати твір (я в ті роки був занятою особою, бешкетування часу вдосталь забирало, куди мені ще щось вигадувати?), то я його віршем організував. Всі дивувались мені, а я – їм, бо  легко вдавалось це. Потім ввійшов у смак, перед друзями частенько декламував, здається подобалось. Розповідав їм про те, що в країні вершиться, про них самих, про наші ліси, наші поля…Згадую, а запах рідної трави вже крутить у носі. Тож тим вітам дерев і безкрайому зеленому морю я дякую за свою вдачу.

Вони для мене – символ волі, пишучи десь там свої думки, відчуваючи те, що все це моє, а я повністю належу їм, ніколи не боявся протистояти якійсь кривді, ніколи не хотів закривати очі не чиєсь безчестя, чи на те, що з нами насправді коїться.

За своїм зошитом міг сидіти ночами. Уночі мені завжди не так думається: воно хоч і темно, та свідомість чиста, як ніколи. Пройшов час, і про плоди моєї праці дізналася майже не вся громада. Коли я перший раз перед публікою мав виступити, то коліна трусились, як в п’ятнадцятирічного пацана. Вийшов, слово за словом, відкрився, перед всіма зняв сорочку з душі. Не забуду тоді декілька пар очей, які відчули те ж саме, що і я, які пустили у свої душі мою… Безцінно. Бо «…я не поет, я просто з народу, борюся віршами за правду й свободу…»

Надворі було літо 2013,  і тоді, не без допомоги добрих людей, котрі побачили в мені талант, я видав свою першу збірку: помаранчева книжечка, на якій між обіймів зеленого барвінку було написано «Критик». Що критикував? Я скоріш аналізував. Пробував серцем відчути те, що не вгледіло око, й пробував цим змінити світ в очах інших.

Потім був серпень уже 2014 року – на світ появилось моє друге дитя «До народу». У момент, коли вийшла книга, я був уже на військовому полігоні. Без своїх творів почувався самотньо. Хоча, що це я говорю?  Мої твори завжди в мені, а я у них, вільний та щасливий. І навіть зараз я маю з собою, ось там під  бронежилетом, одразу коло серця, малий записник, бо ні дня не можу прожити без слова.

Ще раніше, перед тим, як приїхати сюди, я хотів вступити до Спілки письменників України, здається, їхнє рішення позитивне, і  скоро я увійду до об’єднання людей, які у моєму розумінні мають бути поводирями народу, його серцем. А поки що чекаю, хоч час тут по-іншому біжить… Ось так, раніше лише приміряючи на себе цю роль, тепер став поетом, видно, мені ще змалку було написано це доле…

– І не страшно тобі, дядьку, було, коли тебе сюди забирали, нечесно так, як же там твої книжки і спілка та?

Я тоді усміхнувся, дитяча щирість мене валила з ніг і одночасно підносила вище всього,що нас оточувало.

– Страшно. Мене сюди вів страх, що я можу втратити свою землю та свою честь. Ті дві речі, на які ніхто у світі не повинен зазіхати, ті дві речі, за які борюсь своїми віршами, руками та зброєю. Але страху смерті не має місця у моєму серці, все зайняли людська віра, моя надія та Господня любов. Я з собою маю обереги. Бачиш цю ручку, її хлопчина твого віку намалював, а квітку цю ще менша мала. Вони мені силу дають. Нагадують за що борюсь, пахнуть волею.

Слухаючи  розповіді, дитина геть задубіла, велика розтягнута кофта тяглась до колін, але зовсім не гріла. Я взяв свої рукавиці і натягнув на малі трохи замурзані руки. Підштовхнув малечу :

– Ще трохи підкачаєшся і будуть якраз! Тоді по усій землі вже пахнутиме воля, запам’ятай це!

Малий утішився, ми подарували один одному таке необхідне тепло. Наш батальйон рушив далі, а розмова з хлопчаком ніяк не забувалась. Той непосидючий  борець за справедливість нагадав мені мене самого. В якийсь момент дитина відкрила очі на те, що мої бажання здійснились. Пройшовши низку випробувань, але не загубивши самого себе, я став тим, ким хотів…

Хто я? Син своєї землі, громадянин держави, захисник матері й поет відкритої душі…

Автор – студентка 1 курсу Національного авіаційного університету кафедри журналістики Поперечна Дарія

Із найщирішими побажаннями світлого свята Воскресіння Христового учні, працівники школи при підтримці небайдужих жителів села укомплектували та відправили на Схід посилки односельчанам, які перебувають у зоні війни. Нехай великодній привіт із рідного села допомагає хлопцям вистояти та пережити все…

Дорогі наші, ми вас любимо!